Земля людей / Антуан де Сент-Екзюпері

Це було в 1926 році. Я щойно почав працювати на посаді молодшого лінійного пілота в компанії “Латекоер”, яка забезпечувала, ще до “Аеропосталь” (а згодом “Ер Франс”), сполучення Тулуза — Дакар. Там я навчився своєї справи. Як і мої товариші, проходив випробувальний термін, який призначають усім молодим співробітникам перед тим, як удостоїти їх честі перевозити пошту. Пробні польоти, переміщення між Тулузою й Перпіньяном, невеселі уроки метеорології в глибині крижаного ангару. Ми жили, відчуваючи страх перед горами Іспанії, із якими ще не були знайомі, і схиляючи голови у пошані перед старшими.

Цих старших ми зустрічали в кафетерії, понурих, дещо відчужених, вони поблажливо ділилися з нами порадами. Та коли один із них, повертаючись із Аліканте чи Касабланки, приходив із запізненням, у мокрій від дощу шкірянці, а один із нас сором’язливо запитував про переліт, його короткі відповіді в грозові дні відкривали перед нами казковий світ, сповнений пасток, небезпек, скель, що раптово виринають попереду, і вихорів, які виривають із корінням кедри. Чорні дракони охороняли вхід до долини, снопи блискавиць вінчали гребені. Ці старші майстерно підтримували наше поштиве ставлення до них. Але час від часу один із них, шанований навіки, не повертався.

Так, я пригадую повернення Бюрі, який розбився згодом над Корб’єром. Цей старий пілот важко всівся поміж нас і почав мовчки, похмуро їсти, усе ще горблячись від нещодавніх зусиль. Це було наприкінці одного з тих непогожих днів, коли дощ облягає небо з одного кінця маршруту до іншого, коли всі гори неначе котяться в багнюці, мов ті зірвані з кріплень гармати, що пропорюють палуби старовинних вітрильників. Я дивився на Бюрі, ковтав слинку і нарешті наважився запитати, чи важким був його політ. Бюрі, схиляючись над своєю тарілкою з насупленим чолом, не почув. У відкритих літаках під час негоди пілоту доводиться перехилятися за вітрове скло, аби ліпше бачити, і буревій довго ще виє у вухах. Урешті-решт Бюрі підняв голову, він, здавалося, почув мене, пригадав і несподівано вибухнув радісним сміхом. Цей сміх зачудував мене, адже Бюрі сміявся рідко, цей короткий сміх, що осяяв його втому. Більше він не поділився жодними подробицями своєї перемоги, схилив голову і продовжив мовчки жувати. Але у похмурому кафетерії, поміж дрібних службовців, які відпочивають тут після дрібних повсякденних турбот, цей широкоплечий товариш здавався мені на диво благородним: крізь його грубу оболонку проглядав ангел, що переміг дракона.