The Picture of Dorian Gray = Портрет Доріана Грея. Серія Білінгва / Оскар Вайльд

The studio was filled with the rich odour of roses, and when the light summer wind stirred amidst the trees of the garden there came through the open door the heavy scent of the lilac, or the more delicate perfume of the pink-flowering thorn.

From the corner of the divan of Persian saddle-bags on which he was lying, smoking, as was his custom, innumerable cigarettes, Lord Henry Wotton could just catch the gleam of the honey-sweet and honey-coloured blossoms of a laburnum, whose tremulous branches seemed hardly able to bear the burden of a beauty so flame-like as theirs; and now and then the fantastic shadows of birds in flight flitted across the long tussore-silk curtains that were stretched in front of the huge window, producing a kind of momentary Japanese effect, and making him think of those pallid jade-faced painters of Tokio who, through the medium of an art that is necessarily immobile, seek to convey the sense of swiftness and motion. The sullen murmur of the bees shouldering their way through the long unmown grass, or circling with monotonous insistence round the dusty gilt horns of the straggling woodbine, seemed to make the stillness more oppressive. The dim roar of London was like the bourdon note of a distant organ.

In the centre of the room, clamped to an upright easel, stood the full-length portrait of a young man of extraordinary personal beauty, and in front of it, some little distance away, was sitting the artist himself, Basil Hallward, whose sudden disappearance some years ago caused, at the time, such public excitement, and gave rise to many strange conjectures.

Майстерня була наповнена густими пахощами троянд, і коли легенький літній вітерець грайливо шарудів листям у саду, крізь відчинені двері проникав важкий запах бузку впереміш із витонченим ароматом рожевих квіточок терну.

Лорд Генрі Воттон, лежачи в кутку дивана на перських подушках і за звичкою курячи цигарку за цигаркою, мав можливість милуватися мерехтінням медоводухмяного, насиченого сонцем цвіту рокитника — його тріпотливі віти, здавалося, ледь-ледь могли втримати таку вогнясту красу; час від часу на довгих шовкових фіранках, що прикрашали величезне вікно, перепурхували фантастичні обриси птахів, на мить створюючи ілюзію японських картин і нагадуючи лорду Генрі про тих блідих змучених токійських художників, котрі через мистецтво, статичне за своїм визначенням, марно намагаються передати рух і стрімкість. Приглушене дзижчання бджіл, що прокладали собі шлях крізь високу нескошену траву або невтомно кружляли навколо запилених, наче вкритих позолотою суцвіть жимолості, здавалося, робило тишу ще гнітючішою. Ледь чутний гуркіт Лондону, що долинав сюди, нагадував басовите гудіння якогось віддаленого органа.

Посередині кімнати стояв вертикально розташований мольберт із прикріпленим до нього портретом юнака незвичайної вроди. Трохи неподалік навпроти нього сидів художник Безіл Голворд, чиє раптове зникнення кілька років тому викликало неабияке збудження серед громадськості, породивши при цьому чимало найдивовижніших припущень і здогадок.