"ерпко розцвітає терен. Чіпко тримається корінням землі. Уперто впирається вітрам. Морози йому — ніщо. Багато бачив і витерпів він під копитами часу. Жодна сила не змогла винищити його. Уміє захищати себе терен. Обережним треба бути з ним — колючий. Мудрий він у своїй недоступності. Дивну силу має. Вабить очі й притягує думку. Красивий терен, коли цвіте. Манять до себе його ягоди, що пахнуть небесами. Чомусь і тривожать вони, як густі хмари. Бо крутий норов має. Не кожному спокій несе. П’янить і ранить, лікує і бентежить. І дає надію, як ніжно- сумна пісня, в якій він є. Таке й життя людей в оповіданнях і повісті цієї книжки. Весь час вони в роботі. У випробуваннях любов’ю, болем і сльоза- ми. У тривогах за свої гріхи. І в молитвах до Бога. Вони красиві й тоді, коли щось і незграбно роблять. Добрі й ніжні, хоч комусь від того й болить. Життєлюбність не поки- дає їх і за мить до смерті. Бо вірять, що й на Небесах є життя. Отакі люди, з якими зрісся у своїй творчості Дмитро Кеше- ля. Мусимо їх любити. Бо не любити їх не можна. Гріх не любити їх. А терен таки зацвів."/