Смок Беллю / Джек Лондон

Спочатку він був Крістофером Беллю. Згодом, коли вчився у коледжі, став Крістом Беллю. Пізніше богема Сан-Франциско назвала його Кітом Беллю. І врештірешт ніхто не знав його під іншим іменем, як Смок Беллю. Ця історія еволюції його імені є історією його власної еволюції. Нічого б цього не трапилося, якби він не мав матері, яка безмежно його любила, і суворого, залізної вдачі дядька та якби не одержав листа від Джилета Беламі.

“Допіру я переглянув число “Хвилі”, — писав Джилет з Парижа. — Звичайно, О’Хара досягне з нею успіху. Але дечого бракує. (Далі йшли подробиці, які стосувалися удосконалення новонародженого тижневика.) Піди та побалакай з ним. Тільки так, ніби це ти сам від себе. Не треба, щоби він знав, що це моя думка. Бо як дізнається, то схоче, аби я був його паризьким кореспондентом. А я не можу, бо одержую готівку за свою писанину в товстих журналах. Передусім не забудь зробити йому нагінку за того дурня, який веде рубрику критики музики та мистецтва. Між іншим, Сан-Франциско мало зав жди свою власну, своєрідну літературу, але не тепер. Скажи О’Харі, хай будь-що знайде якогось писаку, котрий регулярно даватиме йому жваві дописи та поверне минулу славу і колорит Сан-Франциско”.

Кіт Беллю відвідав редакцію “Хвилі” і сумлінно виконав доручення. О’Хара уважно вислухав. О’Хара сперечався. О’Хара погодився. О’Хара вигнав дурня, який писав критику. Далі О’Хара взявся за Кіта, і з Кітом трапилося те, чого так боявся Джилет у далекому Парижі. Коли О’Хара чого-небудь домагався, ніхто з приятелів не міг йому відмовити. Він був лагідно і непереможно наполегливий. Перш ніж Кіт Беллю вирвався з редакції, він зробився співвидавцем, згодився писати щотижня кілька стовпців рецензій, поки не знайдуть пристойного співробітника, та зобов’язався постачати щотижня оповідання по десять тисяч слів з життя Сан-Франциско, — і все це задурно.