Серця трьох / Джек Лондон

Читач, сподіваюся, подарує мені, що я почну з вихваляння. Річ у тому, що цей твір — ювілейний. Закінчуючи його, я святкую сороковий день свого народження, свою п’ятдесяту книгу, шістнадцяту річницю письменницької праці й новий напрям у творчості. А “Серця трьох” таки новий напрям. Досі я, безперечно, не писав чогось такого і певний, що й надалі не писатиму. І мені не соромно заявити привселюдно, що я пишаюся цим твором. А тепер я раджу читачеві, що любить швидкий розвиток дії, поминути решту хвальби та цю передмову й заглибитись у саму оповідь, і хай потім він насмілиться сказати, що її не варто читати.

А допитливішим дозвольте подати деякі пояснення. Кінематограф стає все популярнішим, і в міру його зростання вичерпується запас сюжетів, які створила світова белетристика. Протягом року будь-яка кінокомпанія з двома десятками режисерів може екранізувати всі твори, що їх ціле життя писали Шекспір, Бальзак, Діккенс, Вальтер Скотт, Золя, Толстой і безліч інших, не таких плодючих письменників. А таких кінокомпаній — сотні, і легко зрозуміти, як швидко вони можуть опинитися без сировини для фільмів.

Права на екранізацію всіх романів, оповідань та п’єс, виданих або тих, що вийдуть, давно вже куплені. А коли трапляється давній літературний матеріал, на який це право не поширюється, його так швидко поспішають використати, як матроси на березі з золотоносним піском кидаються визбирувати самородки. Сценаристів тисячі, десятки тисяч, бо нема такого нікчемного чоловіка, жінки або й дитини, що не вважали б, ніби вони вміють написати сценарій. Отже, легіони сценаристів грабують літературу, не вважаючи, чи застережено авторські права, і вихоплюють журнали мало не з друкарської машини, аби виловити чим швидше нову фабулу, якийнебудь сюжет чи й цілу повість свого брата-письменника.