Подорожній і місячне сяйво: / Антал Серб роман - Серія Голоси Європи

У поїзді ще не було жодних проблем. Усе почалося у Венеції, в провулках.

Вже коли вони запливали з вокзалу на мотоскафі й оминули Ґранд-канал задля коротшого шляху, Мігай зауважив провулки справа та зліва. Але тоді вони ще мало його цікавили, бо попервах його цілковито захопила венеційськість Венеції: вода поміж будинками, гондоли, лагуна і цеглясторожевий блиск міста. Адже Мігай був в Італії вперше, у віці тридцяти шести років, у весільній подорожі.

Упродовж довгих літ блукань він побував усюди, роками жив в Англії та Франції, але завжди оминав Італію, відчуваючи, що її час іще не настав, він ще не готовий до неї. Італію він відклав до справ дорослих, як і плодіння нащадків, потайки навіть боявся її, боявся, як палючого сонця, аромату квітів чи надто вродливих жінок.

Якби він не одружився і не мав наміру розпочати своє шлюбне життя із закономірної італійської подорожі, можливо, він би відкладав цю мандрівку аж до скону. Цього разу він теж приїздив не в саму Італію, а у весільну подорож, що було геть іншим. Зрештою він уже міг це зробити, бо був жонатим чоловіком. Тепер, думалося, йому вже не загрожує небезпека на ймення Італія.

Перші дні проходили мирно, поміж подружніми радощами і стриманішими, ненапруженими оглядинами міста. Як то було заведено у людей високоінтелігентних та вельми самокритичних, Мігай та Ержі старалися відшукати правильну середину між снобізмом й антиснобізмом. Вони не втомлювали себе до смерті, аби потрапити всюди, куди радить бедекер1, але ще менше їм хотілося бути серед тих, що після повернення додому хвалькувато кажуть: “А музеї… в музеї ми, звісно ж, не ходили”, — після чого гордо перезираються між собою.