Іграшка: повість. Серія Скарби: молодіжна серія / Сергій Гридін

Іграшка / Сергій Гридін. — К. : Знання, 2022. — 123 с. — (Скарби: молодіжна серія).

У повісті “Іграшка” сучасний український письменник Сергій Гридін, майстер психологічної прози для юнацтва, вкотре піднімає проблему становлення молодої людини. Вихованець інтернату Назар відчуває себе нікому не потрібним — його рідну маму позбавили батьківських прав, коли він був зовсім маленький, із прийомними батьками стосунки не склалися. Та ось хлопець знайомиться з харизматичним мешканцем сміттєзвалища — дядьком Василем. Той має своєрідні погляди на мораль і закон, але Назара приваблює нібито щирий інтерес до нього нового знайомого. До чого приведе ця незвичайна дружба і чи вдасться хлопцеві знайти омріяну родину, де його розумітимуть і любитимуть таким, який він є?

Директорка інтернату, Василина Дмитрівна, дивилась Назарові пильно в очі, ніби намагаючись тим поглядом витягнути з нього не тільки всі державні таємниці, а заодно й інформацію про його негідні вчинки, які він вчворив протягом свого недовгого життя. Хлопець завмер, про всяк випадок винувато опустивши голову, і мовчки споглядав підлогу біля облізлих носаків своїх старих черевиків, які дістались йому із чергової партії “гуманітарки”, що її привезли волонтери.

— Ти для чого це зробив? — прошипіла директорка, наблизивши впритул свою масивну фігуру. Назар здригнувся. Дрібні краплі її слини потрапили йому на шкіру обличчя, від чого стало противно і принизливо.

— Зробив ЩО? — наважився підняти погляд на жінку.

— Сам знаєш! — змією засичала ­Василина, блискаючи очиськами. Від цього звуку Назарові чомусь стало смішно, і він голосно зареготав.

— Таких, як ти, у дитинстві топити треба, як кошенят! — зарепетувала директорка і фурією кинулась на хлопця, простягаючи до нього пазуристі, із яскраво нафарбованими нігтями, руки.

— Ні, — почувся чоловічий голос із-за спини, — краще їх на органи роздати. Так хоч ­користь якась із цих дефективних буде, — припустив невідомий. Директорка, ніби наштовхнувшись на стіну, різко зупинилась і здивовано поглянула в тому напрямку.

Назар рвучко озирнувся. Тато Володя, зручно вмостившись на широкому підвіконні, із цікавістю споглядав сцену, яка перед ним розгорталась.

— Не потрібен мені такий син, — задумливо повідомив він за мить, байдуже відвертаючись до вікна, ніби за склом відбувалося щось набагато захопливіше.