Ферма тварин Джорджа Орвелла, Серія ENGLISH LIBRARY

Пан Джонс, власник Панської ферми, замкнув на ніч курник, але, забагато випивши, забув позатуляти лази. Похитуючись і тримаючи в руках ліхтар, від якого навсібіч металося світляне коло, він поплентався подвір’ям. Біля чорного входу чоловік скинув чоботи, вицідив із бочки в комірчині останній кухоль пива й плюхнувся в ліжко, де вже хропла пані Джонс.

Щойно світло у спальні згасло, усі надвірні будівлі ожили: у них здійнялися метушня й вовтузіння. Упродовж дня поповзли чутки, що старому Верховоді, призовому білому кнуру, минулої ночі наснився дивний сон, яким він хоче поділитися з іншими тваринами. Вони домовилися зустрітися у великій клуні, щойно пан Джонс забереться геть. Старого Верховоду (його називали саме так, хоча на виставку він їздив під іменем Віллінґдонський Красень) на фермі так поважали, що всі були готові пожертвувати годиною сну, щоб послухати його.

Верховода вже вмостився на солом’яному ліжку на своєрідному помості біля стіни в глибині клуні. З балки над ним звисав ліхтар. Дванадцятирічний кнур віднедавна роздався вшир, але досі зберігав величаву поставу і мудрий, благодушний вигляд, попри те що йому ніколи не підрізали ікла. Невдовзі почали сходитися інші тварини, й кожен собі намагався розташуватися якнайзручніше. Спершу прибігли три собаки — Дзвінка, Джессі та Хапун, а тоді троє свиней, що вмостилися на соломі акурат перед помостом. Кури вгніздилися на підвіконнях, голуби повсідалися на крокви, а вівці й корови вляглися за свиньми й почали жувати жуйку. Ступаючи дуже поволі й надзвичайно обережно опускаючи могутні волохаті копита, щоб, бува, не наступити на якусь маленьку тваринку, що зарилася в солому, явилися двійко ломових коней — Боксер і Конюшинка. Конюшинка була дебела жаліслива кобила в середніх літах, що вельми роздалася після народження четвертого лошати. Боксер був могутній велет добряче за півтора метра на зріст, а сильний, як двоє звичайних коней разом узятих. Біла смужка, що тяглася через його ніс, надавала йому трохи дурнуватого вигляду, та й насправді він не вирізнявся значним розумом — але користався загальною повагою за стійкість і неабияку працелюбність. Слідом за кіньми з’явилася біла коза Мюріела та віслюк на ймення Веніамін. Веніамін був найстаршим і найноровливішим мешканцем ферми. Говорив він мало, а якщо й подавав голос, то переважно щоб лише відпустити якусь глузливу ремарку — наприклад, він, бувало, казав, що Господь наділив його хвостом, щоб відганяти мух, але він би краще обійшовся без хвоста й без мух. Цей віслюк єдиний серед усіх тварин ніколи не сміявся. Якщо в нього запитували, чому, він говорив, що не бачить причин для сміху. Однак, хоч він цього й не визнавав уголос, віслюк був відданий Боксеру, й щонеділі вони зазвичай паслися разом на маленькому вигоні за фруктовим садом, проте розмов одне з одним так і не заводили.