Федько: пригоди у Вірусляндії: повість / Сергій Гридін

Федько розлігся на ліжку розніженим слимачком. Підклавши лапки під голову, він ліниво споглядав білу стелю, час від часу примружуючи очі й поринаючи в легку дрімоту. Хлопці, вже вмиті до сну, вмостилися на підлозі тісним гуртом, обговорюючи багатий на події день і з реготом згадуючи вчинки деяких персонажів.

Металошукач був надійно схований у шопі, монети у мішечку чекали свого часу під ліжком, попереду було ще майже два місяці канікул, тож життя мало запах польових квітів, меду з пасіки діда Омелька, Ількового доброго товариша, та ранкового туману над річкою*.

— Ні хао. Цін сун во дао… І, ер, сань, си, — несподівано, з дивним підвиванням, заспівав Вірус. Хлопці замовкли на пів слові, вражено застигли, як один повернувши голови до прибульця з Інтернету.

— Що це з ним? — широко розплющив і так чималенькі очиська Павлуша.

— Від переживань денних того? — покрутив пальцем біля скроні.

— Може, захворів? — припустив Біленький, підхопився на ноги, нахилився над Вірусом та почав мацати тому лоба, але нічого тривожного не виявив і заспокійливо мовив:

— Ніби нормальний, тепленький.

— Мо’ сниться що? — припустив Маркіз де Переймало.

— Ні хао, — видав Професор, — цін вень… Ти знаєш китайську? — вражено втупився у Федька.

— Ех. Ти мене спитай, чого я тільки не знаю. Перелік моїх знань безмежний, як води Дніпра, прекрасний, як квітка осінньої айстри, — напіврозплющив одне око Вірус.

— А ти, друже, теж, дивлюсь, наша людина, — вкрившись від задоволення рожевими плямками, підморгнув Петрику.