Чорний Красень. Автобіографія коня / Анна Сьюел

Ледве-но я підріс і перейшов на траву, мама стала до праці вдень, а ввечері поверталася до мене.

Окрім мене на лузі було ще шестеро лошат. Усі — старші. Деякі — вже майже зовсім дорослі коні. Та все одно я галопом бігав з ними колами, всіляко розважався, а іноді ми вихором басували, доки вистачало сил. Часом розвагами не закінчувалося: загравшись, старші лошата кусались і брикались.

Якось, коли ми надто розхвицались, мама заіржала, покликавши мене до себе. Коли я підійшов, сказала:

— Послухай уважно і запам’ятай мої слова: місцеві лошата — дуже хороші лошата, але вони — діти запряжних коней, тож гарних манер їх ніхто не навчить. Ти — породистий, родовитий кінь. Ім’я твого батька знане у цих краях, а твій дід двічі був переможцем на кінних перегонах у Ньюмаркеті. Твоя бабуня була найспокійнішою зі знайомих мені коней, та й мене ніхто не може звинуватити у звичці кусатись чи брикатись. Я хочу, щоб з тебе виріс спокійний і врівноважений кінь, без поганих звичок. Старанно працюй, гарно крокуй і ніколи — навіть у розпалі гри — не кусайся й не хвицайся.

І я назавжди запам’ятав цю мамину настанову. Я знав, що мама вже немолода, але справді мудра, і наш господар дуже її цінував. Маму звали Герцогиня, та хазяїн часто кликав її Улюбленка.