Червоний знак звитяги / Стівен Крейн

Холод неохоче відступив від землі, й у тумані, що поволі розсіювався, можна було розгледіти армію. Солдати спали, розкинувшись на пагорбах. Коли довколишній краєвид змінив забарвлення з бурого на зелене, вояки прокинулися й, тремтячи від нетерпіння, почали дослухатися до поголосу. Вони вдивлялися у довгі тванисті стежки, що, зливаючись, переростали у широку дорогу. Біля їхніх ніг вирувала ріка, виграючи бурштиновим полиском у тіні берегів, а ночами її течія сповнювалася жалобної чорноти і на протилежному березі можна було роздивитися червонясті, мов відблиски очей, спалахи ворожих багать на низьких виступах віддалених пагорбів.

Один високий солдат, пройнявшись благородною метою випрати сорочку, рішуче подався до річки. Повертався він стрімголов, розмахуючи своєю одежиною, мов стягом. Його розпирало бажання поділитися новиною, почутою від вірного побратима, який дізнався про неї від надійного кавалериста, а тому, зокрема, розповів її вартий довіри рідний брат, один із ординарців у штабі дивізії. Солдат мав такий поважний вигляд, наче герольд у пурпурово-золотистому жупані. — Завтра висуваємося, це точно, — не без пихи повідомив він побратимам на ротній лінійці.

— Підемо вгору по ріці, переправимося на той берег і зайдемо з тилу.