1984: роман / Джордж Орвелл

Згідно з версіями BBC та журналу “Ньюсвік”, культовий роман-антиутопія Джорджа Орвелла “1984” не просто увійшов до сотні книг, що найбільше змінили світ, а й був визнаний газетою “Таймс” найважливішою книгою останніх шістдесяти років. Цей пророчий твір, що у Радянському Союзі перебував під суворою забороною аж до 1988 року, ще у 1948 році майстерно передбачив вирішальну роль історичної свідомості у формуванні суспільства, влучно сформулювавши: “Хто контролює минуле, той контролює майбутнє, а хто контролює сьогодення, контролює минуле”.

Орвелл з тривожною точністю змалював все проникливий вплив невсипущих телеекранів, які стали не лише головним інструментом тотальної пропаганди, але й ефективним засобом стеження за кожним громадянином. У цьому задушливому світі тотального контролю головний герой, Вінстон Сміт, намагається протистояти всемогутній тоталітарній машині. Його єдиною зброєю стають крихкі уламки особистої пам’яті про минуле та заборонене кохання до жінки. Чи зможуть ці тендітні паростки свободи вистояти проти жорстокості катів з моторошного Міністерства любові? Ця книга – потужне дослідження природи влади, свободи та людського духу в умовах безжальної тиранії.

Шкільна програма: Обов’язкові твори для читання в 11 класі.

Стояв холодний сонячний квітневий день. Годинник ударив першу пополудні. Вінстон Сміт, уткнувшись підборіддям у груди, щоб захиститися від пронизливого вітру, прослизнув крізь скляні двері житлового будинку “Перемога”, та все ж за ним устиг прошмигнути вихор піщаного пилу.

У вестибюлі відгонило вареною капустою і старими доріжками. На одній зі стін висів кольоровий плакат, завеликий для розміщення в інтер’єрі. На ньому було зображено величезне обличчя у понад метр завширшки: чоловік років сорока п’яти з густими чорними вусами й грубуватими, проте привабливими рисами. Вінстон попрямував до сходів. Викликати ліфт було годі й пробувати. Навіть у кращі часи він працював рідко, а тепер електроенергію у світлий час доби вимикали. Економія була пов’язана з підготовкою до Тижня ненависті. Вінстон мав подолати сім сходових маршів. Йому було тридцять дев’ять, над правою щиколоткою в нього розрослася варикозна виразка, тож він піднімався повільно й раз у раз зупинявся перепочити. На кожному майданчику навпроти дверей ліфта зі стіни витріщалося все те саме величезне обличчя. Портрет було зроблено так, що куди б ти не йшов, очі невідступно стежили за тобою. “СТАРШИЙ БРАТ СТЕЖИТЬ ЗА ТОБОЮ” — сповіщав напис унизу.

У квартирі солодкавий голос зачитував якісь цифри, що мали стосунок до виробництва чавуну. Голос долинав із продовгуватої металевої пластини, схожої на мутне дзеркало, яка була вбудована у стіну праворуч. Вінстон повернув вимикач, і голос дещо стишився, проте й далі звучав виразно. У цьому пристрої (він називався телеекраном) можна було прикрутити яскравість, проте зовсім вимкнути його було ніяк. Вінстон підійшов до вікна: невисока худенька постать здавалася ще щуплішою у синьому комбінезоні — партійній формі. Він мав дуже світле волосся й рум’яне обличчя, шкіра на якому згрубіла від неякісного мила, тупих лез бритви й холоду недавньої зими.

За зачиненими вікнами був холодний світ. Вітер здіймався над бруківкою, закручуючи у вихорки пил і клоччя паперу, і хоча світило сонце, а небо було пронизливо-блакитне, усе довкола здавалося тьмяним, окрім розклеєних повсюди плакатів. Із кожного бодай трохи помітного закутка визирало обличчя з чорними вусами. Один такий плакат висів на будинку навпроти. “СТАРШИЙ БРАТ СТЕЖИТЬ ЗА ТОБОЮ”, — нагадував напис, а темні очі зазирали просто Вінстону в душу. Унизу над самим тротуаром поривчасто тріпотів на вітрі інший плакат — із надірваним кутиком, і на ньому то показувалося, то знову зникало одне-єдине слово: АНГСОЦ. Десь удалині над дахами прошумів гвинтокрил, на якусь мить завис, ніби трупна муха, і, заломивши віраж, помчав геть. Це поліційний патруль зиркав по людських вікнах. Однак ці патрулі не мали значення. Значення мала лише Поліція думок.

У Вінстона за спиною голос із телеекрана досі щось белькотів про чавун і перевиконання дев’ятого трирічного плану. Телеекран водночас і транслював, і приймав сигнал. Він фіксував будь-який звук, вимовлений не зовсім тихим шепотом, більше того, поки Вінстон перебував у полі зору металевої пластини, його було не лише чути, а й видно. Звісно, ніхто не міг знати, спостерігають за ним у конкретну мить чи ні. Про те, як часто і за якою системою по окремих кабелях під’єднується до людей Поліція думок, можна було тільки здогадуватися. Можливо, навіть стежили за всіма й цілодобово. Хай там як, до вас могли під’єднатися коли завгодно. І ви мусили жити — і жили за звичкою, що стала інстинктом, — із усвідомленням, що кожен вимовлений вами звук підслуховують і за кожним рухом, окрім як у темряві, прискіпливо спостерігають.